![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
"такий молодий, а не стоїть..."
стріляли з пістолів, а Скрипка грав
Лірник Сашко
*Нові стосунки хороші тим, що починаються з нуля
"Секс І місто" можна просто цитувати
Скажу зразу, все було так як і очікувалося. Але Вакарчук це тобі не ОЕ. Хоча Славко і попереджав.
Люблю концерти Океану за те, шо приходиш як в затишну компанію старих друзів і вже в метро прикидуєш оця компанія їде на концерт, а ця мабуть ні. І видно, шо той чувак косить під Пєтю і т.д. Публіка трохи інша прийшла. А так все як завжди : купа людей перед входом, затримка концерту на 30-40 хв., гучні оплески,які кличуть виконавця на сцену.
Що стосується самого виступу, то звичайно були всі пісні «Вночі». Цікаво було спостерігати, які пісні народу найбільше подобаються, бо мені якось лиш пару пісень. Найбільше аплодували «Не опускай свої очі», « дзвони», «пізно вночі», «там де літо» та ін. На мою улюблену з цього альбому «Така як ти» був чудовий словесний вступ Вакара і на фон поставили балерину, дуже гармонійно. Взагалі цей альбом потрібно слухати наживо. Дуже кльово звучать інструменти всі і цікаво дивитися як грають скрипки, а саксофон це взагалі річ. Диск цього не передає.
Було також пару пісень з перших альбомів Ое, які на концертах здається не грали. Зіграли «Холодно», справжні фани впізнали її, не дивлячись на довгий вступ , але таких мало було. Зробили обробку хорошу для «Сюзі». А от «Майже весна» в повільній обробці трохи різала вуха, особливо той момент на якому зазвичай весь зал підривається і шалено стрибає разом з музикантами. Багато разів чула цю пісню, але якось звернула увагу на слова: «Майжне весна, так несподівано вона змінює все наше майбутнє і наше життя», може тому,шо досить актуально.
Коротше, по-новому трохи глянула на звичних музикантів..Відчуття після концерту – « мало!». Може варто було б включити ше пару хітів, наприклад «Відпусти» чи «Не питай» або ше якісь мєдляки, щоб зал нарешті хором заспівав.
Не сподобався Палац Україна за то,шо там тісні проходи і за то, шо включили світло після першого виходу на біс, тим самим не дали вийти вдруге.
Отже, все було на рівні. Чекаю концерт ОЕ. Я хочу нарешті побачити цих людей, які співають до і після концерту пісні улюбленої групи на всю вулицю.
краще зразу спілкуватися зі сволочами і корисливими людьми...вони принаймні не прикидаються
"Вночі" слухала лише на оф.сайті. Сподобалося, хочу повну версію!
Бумбокс вже набрид...
хм,а що зробила я?....
Потім ми бачимо, що наші діти ще маленькі, і чекаємо, що все стане кращим, коли вони підростуть.
Згодом ми переживаємо, що вони стали підлітками, і нам треба якось давати з ними раду, з усіма тими труднощами перехідного віку. Ми переконуємо себе, що, без сумніву, станемо щасливішими, коли вони виростуть зі своїх «надцяти» років.
Ми кажемо собі, що наше життя стане кращим, коли наша сімейна половина закінчить свої справи, коли в нас буде красива машина, коли візьмемо відпустку, коли вийдемо на пенсію…
Але істина в тому, що для нас не буде кращого часу, щоб бути щасливим, як зараз. Якщо не зараз, то коли?
Твоє життя завжди буде сповнене подіями, тривогами. Краще сприйняти все як є, і вирішити бути щасливим, незважаючи ні на що.
Дуже довгий час нам здавалося, що життя от-от розпочнеться. Справжнє життя.
Але завжди виникала якась перепона по дорозі, випробування, яке потрібно пройти, робота, яку треба зробити, час, який треба комусь присвятити, рахунок, який треба оплатити. От зробимо це, переживемо, а тоді і заживемо.
Врешті-решт, я зрозумів, що ці перепони і були життям.
Це розуміння і допомогло мені зрозуміти, що немає ніякої дороги до щастя. Щастя – це і є дорога.
Тому насолоджуйся кожною миттю.
Досить чекати закінчення школи, початку навчання, чекати, коли втратиш 10 доларів, заробиш 10 доларів, коли буде робота, до весілля, до вечора п’ятниці, до ранку неділі, чекати нової машини, до зарплати, до весни, до літа, до першого чи п’ятнадцятого числа, коли твою пісню прокрутять по радіо, коли помреш, коли народишся знову… перш, ніж вирішиш бути щасливим.
Щастя – це дорога, а не пункт призначення.
Немає другого часу для того, щоб бути щасливим, окрім як зараз. Живи і насолоджуйся кожною миттю.
А тепер подумай, і дай відповідь на ці запитання
1. Назви п’ять найбагатших людей на планеті.
2. Назви п’ять останніх «міс світу».
3. Назви п’ять останніх лауреатів Нобелівської премії.
4. Назви п’ять останніх лауреатів кіно премії Оскар.
Важкувато, чи не так?
Аплодисменти стихають!
Призи вкриваються пилом!
Переможців швидко забувають.
А тепер дай відповідь на ці запитання:
1. Назви трьох вчителів, які зробили внесок в твою освіту.
2. Назви трьох друзів, які допомогли тобі у важкі часи.
3. Згадай кількох людей, які викликали в тебе особливі почуття.
4. Назви п’ятьох людей, з якими тобі було приємно проводити час.
Здійсненно? Значно простіше, чи не так?
Люди, які щось означають у твоєму житті не в рейтингу «кращих», не мають більше грошей, ніж інші, не виграли найпрестижніших призів…
Це ті, хто піклується про тебе, дорожать тобою, ті, хто, незважаючи ні на що, завжди залишаються поруч.
Задумайся про це на мить!
Життя таке коротке!
А ти, у якому ти списку?
Дозволь потиснути твою руку. Ти не серед «найзнаменитіших», але серед тих, про кого я згадав, коли відправляв це послання.
Якийсь час тому, на параолімпіаді в Сієтлі дев’ять атлетів стояли на старті 100-метрової бігової доріжки. У всіх були фізичні або розумові вади.
Пролунав вистріл, і розпочався забіг. Не всі бігли, але всі хотіли взяти участь, і перемогти. Вони пробігли третину дистанції, коли це хлопчик спіткнувся, декілька разів перекрутився, впав і почав плакати. Інші восьмеро учасників почули плач. Вони стали бігти повільніше, потім озирнулися. Вони зупинилися, і повернулися назад… Всі…
Дівчинка з синдромом Дауна присіла коло нього, обняла, і запитала «Ну, як? Тобі вже краще?» Потім усі дев’ятеро пішли плече в плече до фінішної лінії.
Весь натовп глядачів уставав із місць, і зааплодував. Оплески тривали дуже довго…
Ті, хто це бачив, досі про це говорять. Чому?
Тому, що глибоко всередині, ми всі знаємо, що головне в житті важить набагато більше, ніж перемога для себе. Найважливіше – допомагати іншим перемагати. Навіть, якщо це означає, що треба сповільнити, або змінити власні перегони. Якщо ти відправиш цей лист, можливо, ми зуміємо змінити наші серця, можливо, ще чиїсь…
Свічка нічого не втрачає, якщо від її полум’я запалили іншу свічку.
Яке твоє рішення? Ти відправиш цього листа чи викинеш його?
Невідомий автор
Після перегляду цього фільму виникає думка,шо тре видалити свій аккаунт на ЖЖ, в контактє і на всіх форумах.а ше можна викинути мобільний:)шоб не прослуховували:)
Фільм захоплюючий, тобто нудно не було.
І як було чутно з коментарів після фільму "прикинь,за целый фильм ни одного секса не было!"
От сиділа і думала,шо робити якшо розум каже "ні",а серце"так"?
Сьогодні натрапила на цитату :
"Якби ми слухалися нашого розуму, в нас ніколи не було би любовних стосунків. У нас ніколи не було би дружби. Ми ніколи не пішли би на це, тому що були б цинічні: "Щось не стається" або "Вона мене залишить" або "Я вже раз обпікся, а тому...". Дурниці це. Так можна пропустити все життя. Щоразу потрібно стрибати зі скелі та відрощувати крила на шляху донизу."
Рей Бредбері
Понял, что проще контролировать себя, чем забивать гвозди . Наконец, наступил тот день, когда юноша не забил ни одного гвоздя в ворота сада . Тогда он пришел к отцу и сказал ему эту новость . Тогда отец сказал юноше, вынимать один гвоздь из ворот, каждый раз когда он не потеряет терпение . Наконец наступил тот день, когда юноша смог сказать отцу, что вытащил все гвозди . Отец подвел сына к садовым воротам : « Сын , ты прекрасно себя вел, но посмотри, сколько дырок осталось на воротах » Никогда они уже не будут такими как раньше . Когда ты с кем-то ругаешься и говоришь ему не приятные вещи , ты оставляешь ему раны как те что на воротах . Можешь вонзить в человека нож и потом вытащить его , но всегда останется рана . И будет не важно сколько раз ты попросишь прощения. Рана останется . Рана принесенная словами, причиняет ту же боль, что и физическая . Друзья – это редкое богатство! Они заставляют тебя улыбнуться и подбадривают . Они готовы всегда выслушать тебя , Они поддерживают и открывают тебе свое сердце .
День незалежності гарно святкували в Арена-плаза. Людей було мало(але половина у вишиванках).Зате дух був неймовірний і настрій теж. Люди відривалися під дощем і водили хороводи під Мертвого півня, Перкалабу. Співали разом з Пікардійською терцією(яку до речі не хотіли відпускати) і з Чубаєм,"Плач Єремії".На жаль на початок, де був ТарТак я не встигла.
Концерт був суперовий,люди відривалися. А от обіцяна автер паті провальна зовсім.
Ну а як танцювали люди,то тре було знімати на відео:)
Пока мы это не потеряем…
Уходя куда-то мы обещаем что больше не
вернемся…но разве можно уйти,оставив сердце?...
Мы удаляем телефонный номер зная, что он навсегда
останется в памяти…
Однажды ты заглянешь в мои
Смеющиеся глаза и заплачешь…
Мы говорим, что подумаем,зная
Ответ заранее…
Мы ищем что-то новое,зная,что без
Старого не сможем жить…
Мы рисуем на асфальте
Нежное «люблю»,
Зная, что скоро пойдет
Дождь и смоет мел…
Мы говорим столько слов…
А хотим сказать лишь
«Я так тебя люблю»…
Мы ругаемся…говоря
Себе в душе…«ну обними
же меня?...просто обними…».
Мы целуем,прижимая к себе
и говорим «не отпущу»…пусть 5 минут
назад твердили,что уйдем…
Мы ждем…даже когда
говорим…«уходи»…
Просто жить и быть
кому-нибудь нужным
- это уже награда!!!
Как важно знать,что
ты кому-то нужен…и
что чье-то сердечко
бъется ради тебя…
Любовь на жертвы
способна…она все простит…
…все поймет…во все
поверит…и зделает нас
счастливыми…
Любовь – это необяснимое
чувство, которое
обрушивается почти на
каждого человека в мире…
Оно захлестывает с головой,
переполняет,рвется
наружу и не поддается
контролю разума…
…дружба часто
оканчивается любовью,но
лю бовь редко
оканчивается дружбой…
Любовь – как прилипчивая болезнь,
чем больше ее боишься,
тем скорее подхватишь.
(Шамфор)
ЛЮБОВЬ способна на многое…
не отталкивайте ЕЕ…
Я жива, і прагну жити.Все, що бачу-обновити.І змінити все навколо.
Бо квадрат-це майже коло
Добре коли є мрія чи велике бажання. А ще краще коли ця мрія збувається. Як думаєте, можна повернутися в дитинство?Я думаю,шо можна. Просто неможливо описати відчуття,коли приїжджаєш в рідне місто через 10 років. Це,коли в тебе стискається шось всередині,коли ти заходиш в двір,в якому пройшло все твоє дитинство,а там абсолютно нічого не змінилося(хіба шо дерева більші стали). І дівчатка так само стрибають в резиночки,як я колись…Мабуть мало в кого є фотки його садочка, площадки,двору. А в мене тепер є:) Дивно,але я відчувала,шо я вдома. Мені було абсолютно комфортно,хоча то ніби маленька своя країна,де все якось трошки інакше.
Я зрозуміла,шо багато речей ми не цінуємо. А ше я зрозуміла,шо тиждень це багато. Я за 5 днів прожила маленьке життя. І треба використовувати кожну мить,кожен вдалий момент,бо він може більше не повторитися.
Що б ви хотіли мати на ДН? ну таке,шоб в рамках недорогих,щоб друзі могли подарувати.
